Тридцять п’ять років поспіль шанувальники Волинського державного академічного народного хору насолоджуються проникливим тенором заслуженого артиста України Ярослава Дричика.
Але особисте життя артиста завжди залишається за кулісами. Як і спомин про старшого брата Володимира, який замінив йому батька, пише Вісник.
Не дожив, коли менший став заслуженим артистом
Ярослав Дричик пішов у другий клас, коли помер батько. Поки він закінчував школу, брат Володимир трудився у місцевій «Сільгосптехніці». Потім здобув освіту в технікумі у Володимирі-Волинському та повернувся в рідний Буцинь на Старовижівщині – працював на комбікормовому заводі. Від навчання у виші хлопець відмовився, адже потрібно було ставити на ноги молодшого брата.
– Він мене одягав, захищав, навчав музиці, адже й сам ще в школі закінчив музичну школу, – згадує відомий артист, – підтримував.
А ще Володимир постійно казав, що Ярослав від природи талановитіший за нього, обов’язково стане заслуженим артистом України, і вся родина пишатиметься ним. Золота юнача мрія здійснилася у 2009 році, коли Ярослав Дричик отримав це високе звання з рук тодішнього президента України Віктора Ющенка, але до того дня старший брат не дожив.
Сам же Володя вирішив здобувати вищу освіту в 27 років, коли Ярослав уже працював у Волинському народному хорі, пройшовши шлях від художнього керівника сільського будинку культури, студента Київського національного інституту культури і мистецтв Михайла Поплавського до артиста академічного хору.
«Ярославія» – три Славка
На обійсті у Дричиків часто збиралися хлопці, які любили музику, тому на зміну бандурі, яку мама купила в дитинстві Володі, прийшли гітари. І першим творчим колективом, в якому випробовував свій хист майбутній заслужений артист України, став сільський ВІА «Ярославія».
– Його заснував мій брат Володя. У складі ансамблю були три Славка: я, В’ячеслав Шафарчук, В’ячеслав Дідун – звідси й назва, та Микола Гелюта. Односельчанин Володя Мороз пошив нам усім червоні сорочки з довгими комірцями та модні на той час штани-кльош.
У Буцинь на концерти і танці з’їжджалася молодь звідусіль. До «Ярославії» прийшла слава, популярність… і догана від райкому комсомолу за те, що хлопці грали на Великдень.
Хор співав – репресовані українці плакали
У Волинський народний хор Ярослав Дричик прийшов наприкінці листопада 1985 року. За свою сценічну діяльність він взяв участь у майже трьох тисячах концертів не лише в Україні, а й в Америці та Європі, колишньому Радянському Союзі – було по 19 виступів щомісяця. Виконано 380 українських пісень, серед яких найулюбленіша – «Стоїть гора високая».
– Особливо пам’ятний Різдвяний концерт у Віденській ратуші, куди з’їхалися колективи з усього світу. Кожен виступ регламентований – 30 хвилин. За цим ретельно стежив австріяка із секундоміром. Ми співали 40 хвилин – глядачі не відпускали.
Мій співбесідник розповідає й про виступ у Свердловську в Росії. У залі було обмаль людей, але публіка особлива: всі колись примусово вивезені з України. Щойно хор почав співати, люди встали, багато з них плакали. Розчулені артисти теж.
Наталія ЛЕГКА
