Міжнародний день миротворців ООН весь світ відзначає 29 травня. Це люди з благородною місією, які несуть службу у «найгарячіших точках» нашої планети. Вони намагаються запобігати масовим злодіянням, рятують життя та сприяють примиренню ворогуючих сторін.
Поліцейський ГУНП у Волинській області Андрій Драгомерецький є одним із учасників міжнародних операцій ООН з підтримання миру і безпеки. Про його досвід миротворчих місій повідомляє пресслужба поліції Волинської обалсті.
В правоохоронних органах Андрій Драгомерецький вже 20 років, зараз працює в управлінні інформаційно-аналітичної підтримки. За роки служби в поліції чоловік брав участь у чотирьох миротворчих місіях. Сьогодні він розповість нам свій шлях у миротворчій діяльності, про небезпечні ситуації, з якими стикався, та особливості країн, у яких побував. Про це пише пресслужба поліції Волині.
Це моя професія і мрія
Коли Ви прийняли рішення брати участь у міжнародних миротворчих операціях, і що спонукало до цього?
Рішення стати учасником міжнародної місії, напевно, було закономірним, оскільки факультет, де я навчався, був з відповідним спрямуванням. Також начальник факультету, який був миротворцем зі стажем, усі чотири роки розповідав нам про це, давав певні настанови і спрямовував у такий рід діяльності. Можу відверто сказати, що це була моя професія і моя мрія, тому як тільки я досягнув того рівня і зміг скласти іспити, я відразу ж поїхав. Тобто у 2007 році я розпочав свою миротворчу діяльність.
Як проходив відбір?
Взагалі відбір проходив у декілька етапів. Спочатку, ГУНП визначало співробітників, які хочуть і можуть поїхати. Після цього в Спеціальному миротворчому центрі при Національній академії внутрішніх справ ми складали іспити та проходили співбесіди із фахівцями різних сфер і міжнародним представником ООН. Обов’язковими пунктами були – фізична підготовка, знання англійської мови, вогнева підготовка за нормативами ООН та водіння повноприводним автомобілем. До слова, тест з англійської мови складався із чотирьох частин – читання, аудіювання, написання рапортів та співбесіда. Зараз відбір проходить у більш спрощеній формі, зокрема, виключено фізичні нормативи.
Кожна місія – це окрема історія, за якою можна писати книжку
У скількох міжнародних операціях ви брали участь? Що це за країни були і скільки часу ви перебули там?
Перша поїздка відбулася у 2007 році. Тоді у складі спеціального миротворчого підрозділу МВС України я вирушив до Косово. Там виконував обов’язки офіцера зі зв’язків з іншими підрозділами та ще був перекладачем у штабі. Ми забезпечували публічну безпеку і порядок в країні та сприяли вирішенню конфліктних ситуацій. Буквально через рік в результаті перемовин на високому дипломатичному рівні було прийняте рішення про закриття місії.
У 2010 році я пройшов відбір і вирушив у другу миротворчу поїздку у Східний Тімор — країну, що була в складі Індонезії та отримала незалежність. Тут миротворчі сили допомагали налагоджувати державне будівництво, тому наші функції трохи відрізнялися від попередньої місії. Я, як поліцейський, та колеги з різних країн займалися реформою правоохоронних органів – проводили навчання та тренінги, брали участь в різних спільних заходах, допомагали у всьому, аби згодом правоохоронці могли самі повноцінно працювати у своїй країні. Це була озброєна місія, тобто ми були з вогнепальною зброєю та могли використовувати її за необхідності.
У двох наступних місіях у Ліберії та Південному Судані я прийняв участь у 2014 та 2018 відповідно. Виконував функції цивільного спостерігача, іншими словами — радника. Особливо напружено було в Південному Судані, де вже понад 30 років триває громадянська війна й досі цей конфлікт не вирішений. Тут захищали цивільне населення, адже громадянам у власній країні було небезпечно навіть пересуватися. Також створювалось багато таборів для внутрішньо переміщених осіб, які сили ООН охороняли.
Які особливості цих країн ви виділили для себе? Щось дивувало?
Я вже стільки часу там провів, що всі особливості вже стали звичними (ред. сміється). Кожна країна по-своєму виняткова. От за Східним Тімором я навіть ностальгую, дуже добрі люди там. Вони ніколи нічого не вкрадуть, не образять, завжди запрошували нас на всі свої особисті свята. Приємно це згадувати.
У Південному Судані населення більш агресивне. До іноземців люди відносяться дуже насторожено і недоброзичливо. Можливо, це спровоковане війною, що вже триває понад 30 років.
Якщо говорити про щось більш приземлене, то у Ліберії, наприклад, їдять мавп, кажанів тощо. Для нас – це незвично, а для них це норма.
Про небезпеки, здобуті уроки та значення терміну «миротворець»
Наскільки я розумію, в кожній країні був свій рівень небезпеки. З якими ризиками та загрозами стикалися особисто Ви?
Одразу після прильоту ти наражаєшся на небезпеки, пов’язані з природніми умовами та середовищем. Часто дуже важко звикнути до клімату. Це також купа інфекцій та різноманітних хвороб, перш за все – малярія та лихоманка Денге.
В цьому плані у Косово було більш безпечно, адже це все-таки європейська країна та й клімат був дуже подібний до нашого.
На етапі підготовки нас забезпечували всіма необхідними вакцинами. Але є такі хвороби, від яких щеплень не існує, тоді потрібно різними способами оберігатися.
Ще одна із небезпек – велика ймовірність потрапити у якийсь конфлікт між внутрішніми силами країни, часто були вибухи, замінування і перестрілки тощо. Звісно, для нас проводили інструктажі, де не слід бути, аби зменшити ці ризики, але небезпека була завжди.
Особливо запам’яталося 17 березня 2008 року — трагічний день для нашої команди у Косово. Упереджене та агресивно налаштоване місцеве населення розпочало атакувати нас під час охорони будівлі суду – кидали гранати, обстрілювали. Тоді дуже багато колег отримали поранення, один — загинув. Це було відкрите протистояння, незважаючи на нашу нейтральну позицію, адже ми просто забезпечували громадську безпеку і охороняли територію, яку нам доручили.
Зауважу, наше завдання, аби жодна із ворогуючих сторін не страждала, а збереження людського здоров’я та життя – найголовніша ціль. Часто місцеве населення цього не розуміло, вважало, що ми комусь допомагаємо, а когось принижуємо, як в Косово.
В інших країнах також були різні конфліктні ситуації, проте їх вдавалося владнати словами.
На щастя, все добре, повернувся живим та здоровим.
Які навички, отримані у поліції, допомагали вам при виконанні обов’язків під час миротворчих операцій?
Мабуть — бути завжди готовим до різних ситуацій, навіть найнебезпечніших. Тут в поліції нас завжди тримають в тонусі – навчання, тривоги, різні відпрацювання та бойові завдання. Це все дуже пригодилося в місії.
Плюс — ніколи не шкодувати власний вільний час, коли це необхідно для успіху спільної справи; знання субординації, що є в тебе керівництво, якому треба звітувати і через яке не можна переступати.
Так би мовити такі «автоматичні» навички поліцейського вони скрізь треба.
Підсумовуючи, які уроки Ви для себе винесли під час цих миротворчих поїздок?
Скажу так: перше, всі миротворчі операції мене навчили толерантності. У місії є такий один із принципів – повага до різноманітності. Місцеве населення має різний колір шкіри, різну релігію, що відрізняється від моєї, наприклад, але не можна відразу критично ставитись до когось, хто не такий, як ти. Потрібно поважати кожну людину, її рівень, розвиток, адже згодом це піде тобі на користь.
Також, оскільки працював із колегами із різних країн, міг багато взяти для своєї професійної діяльності, аби ще краще виконувати свої обов’язки тут на Батьківщині.
Що Ви вкладаєте у термін «миротворець»?
Це посередник між різними сторонами конфлікту, який допомагає знайти спільне вирішення проблем та пропонує різного роду компроміси.
Ми приносимо стабільність, піднімаємо професійний рівень правоохоронців, вчимо їх високим міжнародним стандартам. Це все дає результат — у всіх країнах, де перебував, окрім Південного Судану, в глобальному сенсі конфлікт вже вичерпаний і місії закрились. Тому творимо мир, аби кожному громадянину своєї країни було там безпечно та комфортно.
