Жителю села Грем’яче Цуманської громади Луцького району Павлові Денисюку першого січня виповнилося 100 років. Загинути міг багато разів, але Господь його оберігав, бо чоловік молився і зараз дякує за кожен прожитий день. А їх у нього вже було 36 тисяч 555. За своє століття волинянин воював в УПА, служив розвідником у Червоній армії, вижив після важкого поранення на фронті, провів десять літ у сталінських таборах, виховав з дружиною трьох синів і дочекався незалежної України.
Про це пише Вісник.
Зберіг вірність присязі і не сказав своє псевдо
Павло Каленикович – наш давній шанувальник, але відколи втратив зір, то газету йому читає син Ростислав, який після смерті мами доглядає батька.
«Я народився 1 січня 1922 року. Нас було шестеро братів і дві сестри. Батько Каленик і мама Марина хазяйнували на землі. Роботи всім діткам вистачало», – розповідає довгожитель.
Павло закінчив, як він каже, «штири класи польської школи».
Навчився читати й писати. Досі пам’ятає польські пісні, заспівав і нам. Уже у десять літ ходив за плужком, бо батько накупляв землі і треба було її обробляти. Тримали троє коней, корів і свиноматку, ще й продавали поросят. Хлопець ріс допитливим і кмітливим, пригадує, як сам змайстрував олійницю. Коли розпочалася Друга світова війна, йому виповнилося 17 років.
«Гітлер зі Сталіном домовилися й у вересні 1939-го поділили Польщу, – пояснює дід Павло. – Пам’ятаю, як відступала польська кавалерія через наше село. За ними йшли совєти шосею, а ті солдати такі обдерті, замість чобіт на ногах якісь обмотки. Були настільки голодні, що йшли по хатах і вимагали: «Бабка, давай кушать, неси огурцы». Ось такі прийшли визволителі. Новими начальниками скрізь поставили місцевих підлизників, які називали себе комуністами. Але то такі паскудники, не поймеш, шо за нікчемні люди».
Під час німецької окупації Павло Денисюк пішов у повстанці. Спочатку провідником був «Калина», а пізніше «Гонта». Юнак пройшов вишкіл у селі Тельчі і став бунчужним в УПА. Незважаючи на наші прохання, дід Павло так і не сказав своє псевдо. Колись дав присягу – і зберіг своє слово навіки.
Їхня сотня базувалася біля Гораймівки, Берестяного та Липного. Згодом перебралися трохи далі на Полісся – біля сіл Гута і Підгаття. Тоді німці боялися поліських лісів. Усю територію контролювали українські повстанці.
«Коли на Волинь прийшла «руска партизанка», то настала крепка біда. Тут таке творилося, – продовжує спогади дід Павло. – П’ятеро наших побратимів загинули від їхніх рук в одному бою. Ми мусили відступити. Совєти мали новенькі радянські автомати. Їм з літаків скидали зброю і боєприпаси на парашутах».
Павло Денисюк у таборі працював на швейній машинці
Підірвався на міні – і тільки дивом вцілів
У лютому 1944-го частину Волині радянські війська звільнили від німців. Ніхто у Грем’ячому не знав, що Павло Денисюк був у повстанцях. Його зразу мобілізували до Червоної армії. Спочатку новобранців дуже ганяли, фактично, знущалися над «западенцями». А за невиконання наказу могли й розстріляти. Тому доводилося терпіти. Молоді солдати просилися на фронт, бо в «учебці» у запасному полку жахливо годували й набридала безглузда муштра. Павло сподівався, що потрапить на Волинь, адже якраз під Ковелем йшли бої. Він збирався дезертирувати, аби приєднатися до повстанців.
Волинянин змолоду ходив на полювання і дуже добре стріляв. Здобув бойовий досвід в УПА і на полігоні влучив у всі рухомі мішені. Командир роти призначив його своїм ординарцем, але Павло не хотів носити казанки з харчами офіцерові і попросився в окопи на передову.
«Потрапив я в автоматний взвод розвідки. Наша група, вісім бійців, відправилися вночі з першого на друге липня 1944 року захопити «язика». Усі підходи були заміновані, і ми підірвалися під німецькими окопами, – пригадує фронтовик. – Я отримав важке поранення осколками, шестеро бійців загинули, ще один – Василь з Житомира – пізніше помер. Тільки дивом я вижив. Намагався дістатися до своїх, але знепритомнів і отямився вже у польовому госпіталі. Медики не давали жодної надії, але таки викарабкався. Завезли мене лікувати аж за Урал – в Удмуртію».
У камері смертників
Восени 1944-го солдат повернувся у рідне село інвалідом. Він навіть не міг ходити нормально. Одного з повстанців на псевдо «Гусак», з яким разом воювали в УПА, завербували чекісти. Він став сексотом і зрадив скаліченого на війні фронтовика. Згідно з довідкою про реабілітацію, Павла Денисюка заарештували 8 травня 1945 року. Судив його військовий трибунал.
«Мене уже тримали у камері смертників, але не розстріляли, бо був на фронті і мав групу інвалідності, – пригадує далі Павло Каленикович. – Я провів на каторзі дев’ять з половиною років і ще 18 місяців на засланні. Мене возили по всьому Союзу. Нікому не потрібен зек-інвалід. В одній колонії від загибелі врятувала начальниця на прізвище Новікова. Завдяки їй навчився працювати на швейній машинці і шив жіночу білизну. Добре виходило, тож став спеціалістом восьмого розряду. Навіть перевиконував план. Згодом ще й довелося у тайзі валити ліс. Звідти потрапив у Караганду. Заслання відбував у Воркуті. Працював у шахті кріпильником, і вугільний комбайн покалічив руку. Мене б по кусочках збирали, – пригадує дід Павло, – але й під землею Господь зберіг. Повернувся на Волинь і привіз із собою десять тисяч карбованців. Ще у Воркуті купив фотоапарат і навчився робити знімки. І на цьому заробляв непогані гроші».
Павло Денисюк одружився у 1958-му, збудував величезну хату. З дружиною Тетяною у них народилося троє синів. Має семеро онуків і п’ять правнуків. Багато літ працював у колгоспі мельником. Допомагав з фундаменту зводити у Грем’ячому українську церкву.
Цікавлюся у волинянина, як він пояснить, чому, попри такі страшні життєві випробування, Бог дав йому такий вік при розумі і на своїх ногах.
«Я все життя щиро молився: і коли був у повстанцях, і на фронті, і на каторзі, і в шахті у Воркуті, – пояснив дід Павло, ще й випив з нами 50 грамів самогонки за здоров’я і за Україну. – Хлопці, мені не мона багацько, – додав довгожитель, – старість своє бере. Я не знаю, коли сто літ пройшли? І так швидко: ніби відчинив двері, заглянув – і вже треба зачиняти, – дивується Павло Каленикович».
