Завідуюча бібліотеки-філії села Осівці Лариса Сотник створила короткометражний фільм про найбільш сильне почуття, що існує на землі, – материнську любов до своїх дітей.
Спонукала її на такий мистецький експеримент віршована спадщина Лесі Українки, котрою авторка захоплюється, — пише газета «Полісся».
Старання Лариси Степанівни не залишилося поза увагою. Нещодавно цей фільм став її візитною карткою, як учасниці конкурсу фахової майстерності серед бібліотекарів, що обслуговують дітей, на кращий онлайн-продукт “Наша славетна землячка: промоція творчості Лесі Українки у бібліотеці”, організованому Волинською обласною бібліотекою для дітей. У ньому пані Лариса здобула друге місце.
«Зізнаюсь, довго міркувала над темою. Але сама доля дала мені підказку через хорошу людину, шановану директорку нашої школи Любов Дем’яник. У лютому в бібліотеці ми проводили захід, присвячений ювілею Лесі Українки. На нього я запросила і Любов Омелянівну, сказала, що рада буду з її вуст почути якийсь лесин твір. І ви знаєте, вона підготувала сюрприз для усіх. Перевтілилася в образ жінки-селянки із минулого: у вишиванці, спідниці, хусточці червоній та вийшла одягнута так на імпровізовану сцену продекламувати вірш “Колискова”. Це дуже чуттєвий твір. Читаючи його, уява малює те, як схилившись, мов пташка, над колискою, матір тихо творить пісню, наповнену ніжністю та присвячену їй даній Богом чарівній половинці. “Колискова” Лесі, почута тоді, надихнула мене на зйомки фільму, присвяченого авторці вірша та всім матерям, яким поталанило зазнати тих, можливо часом і виснажливих, але таких приємних турбот про рідних крихіток, співати їм колискові. Допомагали мені в його творенні та приміряли на себе роль героїв аматорської стрічки жителі села Анжела Козік, її двоє синочків Владик й Назарій, і також мама Тетяна Миколаївна», – розповідає берегиня сільської книгозбірні Лариса Сотник.
Найтяжче, пояснює, було зловити мить, коли хлопчики засинають одночасно. Мамі з бабусею доводилося майже тиждень “тренуватися”, поки нарешті вдалося цього досягти. Не гаючи часу, дорослі “актори” натомість, як тільки “оператор” дав команду “мотор” і камера запрацювала, тихо наспівували колискової. Отак спільними зусиллями вийшло, гадаємо, дуже гарно.
«Співати колискових – щось близьке і знайоме нам, жінкам. Маю двох синів, яких теж колись колихала. Пережиті тоді почуття ніколи не забуваються. Напевно десь схоже відчувала цей сакральний момент материнства Леся Українка. І хоча сама поетеса, на жаль, не мала радості пізнати те сокровенне щастя, однак зуміла пройнятися й лірично та глибоко передала мить єднання між мамою й дитям у написаній нею поезії. Взагалі Леся для мене особисто, її твори є вершиною геніальності, такими, що не одразу розкриваються. Тільки згодом, перечитавши кілька разів, ти починаєш їх розуміти», – каже насамкінець співрозмовниця.
